Зовнішня політика Данила Романовича Галицького.

У той час, коли Данило Романович уперше зайняв Галич, йому було тоді всього 9 років. Ясно, що керувати державними справами хлопець ще не міг і дуже скоро княжіння втратив. Лише, коли йому виповнилося 18 років, Данило знову висунув претензію на батьківський спадок. При тому йому вдалося зробити своїми союзниками проти польського Лєшка Білого литовців. Боротьбу Данилові прийшлося вести не тільки проти іноземних (польсько-угорських) військ, але й проти сил свого тестя Мстислава Вдалого, який спочатку підтримував його, але потім послухав пліток ображеного Романовичами Олександра Белзького й виступив проти Данила. Однак той все ж таки зміг публічно, на з’їзді князів довести тестю безпідставність його підозр у зраді. Всі ці події відбувалися уже в 1222 році, а в 1223 році на східних кордонах Руси вже з’явилися татари. Проблема степових орд знов грізно постала перед Руссю. На цей раз дуже серйозно. Саме монголо-татарська навала стала на заваді здійсненню широких політичних планів Галицько-Волинських князів.

Бій над Калкою.

В «Літопису Руському» докладно описаний цей трагічний для Руси бій під назвою розділу «Калкське побоїще» (див. Літопис Руський. – С. 379 – 381). Серед князів, що їм удалося врятуватись від смерті, був і Данило. Це докладно вивчається в курсі історії України.

Утвердження князя Данила на княжому столі. Повернувшись у Галичину, князь Данило почав пошук союзників у Західній Європі для зміцнення сил свого князівства. Але угорський король Бела в 1235 році різко відмовив Данилові в союзі й почав переговори з Михайлом Чернігівським. І тоді князь Данило укладає союз з австрійським герцогом, надавши йому військову допомогу проти німецького імператора Фрідріха ІІ. Такий зовнішньополітичний маневр Данила дуже перелякав Белу, він запросив до себе Данила і його брата Василька й пообіцяв не підтримувати їхніх противників. Але хоч як Данило напружував усі сили, зв’язався з Литвою, перекупив половців, а від німецьких хрестоносців відвоював землю Дорогочина, Галич повернути собі йому не вдалося. Там засів Михайло Чернігівський, а після його відходу до Києва його син Ростислав. Війна Данила за Галич тривала 10 років.

Урешті-решт, дочекавшись, доки Ростислав рушить у похід на Литву, Данило виступив на Галич. Галичани, яких уже вкінець обідрали своїми походами та війнами противники Данила, кинулися до нього, як пише літописець: мов «пчоли до матки», а бояри, хоч і неприхильні до Данила, злякалися народного гніву, прикинулись добрими, вийшли назустріч князеві «зі сльозами на очах і з усміхненими обличчями, облизуючи собі губи за пануванням, що втікло від них». Данило зайняв місто, в церкві св. Богородиці сів на престолі батька й на знак перемоги помістив свою хоругву на Німецьких воротах. Ростислав утік в Угорщину, а галицькі бояри, які ненавиділи Данила завжди, впали перед ним на коліна й слізно просили пробачення.

Навала Орди.

Друга поява татар сталась пізньої осені 1240 року. Орду вів хан Бату. Описано це в «Літописі Руському» в розділі «Побоїще Батиєве» (див. Літопис Руський. – С. 393 – 397). Ці події теж докладно вивчаються в курсі історії України. Ми ж зазначимо, що Бату мав на меті завоювання всієї Європи, адже йшов, за його словами, «володіти всесвітом», дійшовши до «останнього моря». Але для цього йому спочатку треба було завоювати непокірну Русь. Уже в лютому 1241 р. татари спустошували Галичину, робили наскоки на Польщу, Шлезьк та Моравію. Головна сила тим часом перейшла крізь «Руські Ворота» в Карпатах на терен Угорщини. Тут вона поєдналась з іншою колоною татар, яка йшла на Угорщину з чорноморських степів крізь Роднянський провал на Семигород. В Угорщині Бату пробув до 1242 року й, можливо, пішов би далі в Західну Європу, якби не спротив Руси й смерть головного хана Угедея. Навесні 1242 року Бату вже повертається через Галичину й Волинь назад у зворотному поході. Татари поспішали, тому тільки спустошували землі по дорозі, але укріплених міст не брали, завдяки чому їх удалося зберегти. Княжі ж усобиці не перепинялися, незважаючи на величезну руйнацію Київської держави й знищення Києва.

Татарська окупація («Татарщина»).

Повернувшись з Європи, татари не пішли назад у свої азіатські кочовища, а розбили свої похідні намети над Волгою й звідти вирішили керувати справами покорених народів. Західна Європа не мала ні сили, ні належного розуміння, щоб протиставити себе татаро-монгольській небезпеці. Європейські лицарі краще розуміли ідею далеких хрестових походів, ніж боротьби з безпосередньою небезпекою, що відходила від Орди. Руські ж князі змушені були йти до татар принижено просити в них «ярликів» на свої отчини.

Такий скрутний час настав і для князя Данила, коли почув князь від татарського посла страшні слова: «Дай Галич!». І гордий син великого Романа вирішив піти на особисте приниження, але зберегти свою землю від спустошення. Літописець пише, що Данило сказав брату: «Не дам половини моєї отчини, але піду сам до Батия».

Загрузка...

Отож, 26 жовтня 1245 р. виїхав князь Данило в Орду. Його там прийняли ввічливо, бо знали його як сміливого воїна й гарного державника, татарам імпонував такий князь у якості васала. Але це було особистою трагедією Данила. «О, лихіша лиха честь татарськая! – пише літописець, – Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти честь татарськая! Його ж отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю і воював проти інших усяких країв. [І коли] син того не дістав честі, то інший хто може дістати?» (Літопис Руський. – С. 405).

Безумовно, Данило татарський прийом розцінив як зневагу й, зціпивши зуби, не тільки чекав нагоди, щоб скинути з себе таку залежність, а й всіляко готував її. Повернувшись додому з Орди, почав Данило «будувати городи проти безбожних татар» та шукати проти них союзників у Європі. Одночасно не вагався використовувати татарську протекцію там, де виникала потреба.

Галицько-Волинська Русь ніколи не була поділена татарами на адміністративно-фіскальні округи – «тьми», як це сталося з іншими частинами України та з російськими князівствами. В ній також ніколи не було баскаків – представників Золотої Орди, що свідчить про зовсім інший політик правовий статус Галицько-Волинської держави порівняно з іншими землями-князівствами колишньої Київської держави. Навіть після поїздки князя Данила в Орду галицька залежність від неї не була такою жорстокою, як залежність князівств Північно-Східного регіону колишньої Київської Руси. У цьому зв’язку слід зазначити, що головний суперник Галицько-Волинського князівства – Володимиро-Суздальське князівство (пізніше – Московія) від 1237 по 1480 р. політично-структурно була складовою частиною Золотої Орди. Західний ханат нової імперії монголо-татар отримав назву Золотої Орди (Алтун-Орда) і мав столицю в м. Сараї (над Волгою). Він був, очевидно, суворо централізованою структурою, насамперед в економічному відношенні: господарство було «плановим» і збирання податків («продподатку») належало до найістотнішої функції агентів Ординської держави (баскаків). Терени майбутньої Московії входили до складу ханської імперії в якості «Західного улусу Джучі», або «Руського улусу Джучі». Хан Орди став для місцевого населення «царем ординським», якого поминалося в церквах під час літургії. Відносини князів «Західного улусу» із Сараєм характеризувалися як повна покірність і вірний васалітет (за В.О.Ключевським). Кровні зв'язки з татарами були явищем масовим. Неважко уявити, якою мовою говорили діти від цих шлюбів. Вочевидь, не випадково, як зафіксували російські філологи, ще й за часів царя Олексія Михайловича (середина ХVІІ ст.) розмовною мовою у Московській державі був поволзький тюрк. Як також, напевне, не випадково написав у своєму «Щоденнику письменника» Ф.М.Достоєвський: «Ми, росіяни, в Європі – гості, а в Азії ми – вдома».

На відміну від Володимиро-Суздальщини якихось чітко визначених форм підпорядкування Золотій Орді Галицько-Волинська держава не мала. Князь Данило був змушений періодично надавати татарам допоміжні військові підрозділи в їхніх походах на Польщу, Литву, Угорщину, оплачувати річну данину, виказувати певні ознаки шани хану, який був суддею в міжкнязівських суперечках. Натомість Галицько-Волинське князівство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Проте Золота Орда уважно стежила за тим, щоб ця незалежність не набирала небажаних для неї масштабів.

У постійних намаганнях Галицько-Волинської держави створити антиординську коаліцію важливе значення мали її контакти з Тевтонським орденом. Починаючи від князя Данила, всі Романовичі відтепер були зв’язані з хрестоносцями Тевтонського ордену мирними договорами як у політичній, так і в торгово-економічній сферах; ці договори мали чинність протягом цілого століття.

Західний напрям геополітики.

Після навали монголо-татар першим змінив своє ставлення до Данила угорський король Бела, держава якого зазнала сильного спустошення від татар, і запропонував йому союз, якому Данило, щоправда, не дуже радів, бо Угорщина воювала проти його австрійського союзника. Згоди між Белою й Данилом удалося досягти тільки засобом одруження сина Данила Лева Даниловича з донькою Бели Констанцією. Водночас вирішено було й кінцевий результат боротьби Данила Романовича з Ростиславом Михайловичем – з Чернігівської династії, який був зятем угорського короля й претендентом на галицький княжий стіл. У 1245 році Данило в битві під Ярославом вщент розгромив Ростислава і війська його союзників – мадярів та поляків. Цим було завершено виснажливу, майже сорокарічну боротьбу за спадщину князя Романа Мстиславовича. На сто років було припинено спроби угорських і польських королів відторгнути західноукраїнські землі.

Взяв участь Данило і в боротьбі за австрійський престол. Коли помер союзник Данила австрійський герцог Фрідріх ІІ Войовничий, що був останнім з династії Бабенбергів, через шлюб з її сестрою Гертрудою трон посів її чоловік Герман. Але він незабаром помер і австрійські барони запросили на престол чеського короля Отоакра, проти якого виступив угорський король Бела разом з Данилом. За прикордонні австрійські землі погодився Бела одружити Гертруду Австрійську з сином Данила Романом і допомогти йому втримати австрійський престол. Весілля відбулося навесні 1252 р. й одночасно почалася боротьба європейських дворів за австрійський престол, що було звичайним явищем у середньовічній Європі. Але угорсько-українська коаліція потерпіла поразку, бо Бела допомагав Роману Даниловичу неактивно – він уже захопив пограниччя й не дуже надривався в допомозі союзнику. Роман залишився сам у боротьбі з Отоакром, а Данило, зайнятий протистоянням з татарами, не мав можливості допомогти синові.

На тому закінчилась смілива спроба українців зайняти австрійський престол. Більш того, Роман охолов не тільки до Австрії, а й до Гертруди, кинув її й одружився з донькою князя Гліба Волковийського, чим показав свої симпатії до Литви. На жаль, бо після того він зійшов з політичної арени й скоро загинув.

Данило також провів успішну акцію по оволодінню Люблінською землею. Для оборони Любліна із заходу Данило збудував славну люблінську вежу й зміцнив її укріплення. Але незабаром віддав усе добровільно за ціну добрих стосунків з Польщею, бо, маючи на увазі татарську небезпеку, дорожив зв’язками з польським князями. І його зв’язки з ними не були зіпсовані навіть тоді, коли в 1259 році галицько-волинські князі, під тиском татар, змушені були разом з татарами йти в похід на Польщу.

Литва. Ще в часи Романа Мстиславовича Великого почали турбувати волинське прикордоння литовські племена ятвягів. Але Роман придушив їх залізною рукою й, як ми вже зазначали, «орав Литвою». Проте одразу ж після смерті Романа Литва піднялась. У 1219 році, щоправда, було укладено у Володимирі литовсько-українську угоду, але та не перешкодила литовським нападам на українські землі. Особливо докучали ятвяги, проти яких Данило змушений був вступити в союз з князями мазовецькими та орденом хрестоносців.

Коли у 30-х рр. ХІІ ст. литовський князь Мендовг створив першу литовську державу, Данило заключив з ним перемир’я. За ціну вільної боротьби з ятвягами Данило підтримував певний час державотворчі зусилля Мендовга. Але незабаром стало ясно, що Мендовг – собі на умі й починає вже загрожувати навіть самій Галицько-Волинській державі. Тоді Данило пориває з ним і, вступивши в переговори з деякими литовськими племенами, які не визнавали влади Мендовга, а також із хрестоносцями, спілка з якими мала за одну з цілей якраз розв’язання так званої ятвязької проблеми, розпочинає проти нього боротьбу. Все тривало недовго, обмежилось кількома походами Данила на т.зв. Чорну Русь. Провчивши Мендовга не зазіхати на українські землі, Данило в 1254 році уклав з ним нове українсько-литовське перемир’я. Саме тоді Роман Данилович отримав волості на Білій Руси, а Шварно Данилович заручився з донькою Мендовга.

У результаті межі держави Данила поширилися далеко на північ і захід, а сама Литва почала входити в коло українського культурно-політичного впливу. Мендовг того не стерпів і забрав у Романа його білоруські володіння й до самої своєї смерті непокоїв українські землі своїми нападами. Саме в боротьбі з Мендовгом у 1256 році загинув кандидат на австрійський престол Роман Данилович.

Християнська геополітика.

Серед інших напрямків геополітики князя Данила Галицького пріоритетне місце займали все ж таки його зносини з Римом. Під час перебування князя Данила в Орді їхав через Волинь до татар папський легат Плано Карпіні. Римська курія відразу в справах Сходу зорієнтувалась на переможця, маючи до того ж ще й плани навернення татар до християнства католицького обряду. У 1246 році Плано Карпіні перебував у гостях у брата Данила Галицького Василька й висунув ідею приєднання його до унії з Римом. Василько, при всій його гостинності щодо папського посла, не дав йому жодних обіцянок, посилаючись на відсутність Данила. Але Карпіні все зробив, щоб домогтися зустрічі з Данилом в час його повернення з Орди, з метою використати його пригноблений стан для справи унії. Данило пропозиції не відкинув, бо виношував план організації загальноєвропейського хрестового походу проти татар. Обидві сторони сподівались на користь від таких переговорів.

Улітку 1247 р. Карпіні, повертаючись з Орди, заїхав до Данила й дізнався, що Романовичи вже почали переписку з папою. Правда, папа й Данило прагнули різного: папу цікавили справи церкви, а Данила – справи політики, хоча якраз церква завжди була великою політикою. Тим не менш, саме така різниця була причиною того, що обидва спочатку легко порозумілись, а згодом так же легко охололи один до одного. У грамоті від 3 травня 1246 р. папа писав, що він приймає «руського короля під покров святого Петра, а його ворогам загрожує гнівом Божим і своїм». Але про антитатарську інтервенцію західноєвропейських держав у грамоті папою сказано не було нічого. Папа явно не пробачив Данилові його зв’язків з Гібеллінами проти Гвельфів, яких папа підтримував.

Ясно, що ні Данила такий поворот справи не влаштував, ні «безбожні татари» не злякались гніву Бога, в якого не вірили. То ж не дивно, що Плано Карпіні, вдруге відвідавши Романовичів у тому ж 1247 році, отримав у них дуже прохолодний прийом. Карпіні мусив ужити всіх своїх талантів красномовства й аргументації, щоб не допустити розриву Романовичів з папою. Дійсно, в 1247 – 1248 рр. папа видав цілу низку грамот до Романовичів, у яких, крім церковних питань, порушені були й питання політичні, в першу чергу проблеми майбутньої боротьби з татарами. Водночас і Данило зрозумів, що «меч св. Петра», такий грізний в католицькій Європі, не допоможе йому проти азіатської орди і тому кинув переписку з папою. Відновив Данило переписку з Римом тільки через чотири роки, й то під впливом угорського короля. Папа ж у 1253 році спробував таки зробити рішучий крок у бік Данила й проголосив хрестовий антитатарський похід, закликаючи до нього лицарів Польщі, Чехії, Моравії, Сербії й Померанії. Але ніхто навіть не поворухнувся. Європа явно не збиралась надриватись у боротьбі з татарами, а, навпаки, прагнула лишити Русь сам-на-сам з проблемою Орди.

Особливою темою в проблемі зв’язків Данила Галицького з Римом є пропозиція папи коронувати Данила, яку папа висунув одразу ж, як тільки Данило вийшов на зв’язок з ним. Данило довго відмовлявся. На православному просторі не було королівств, а тому, щоб таке королівство виникло, треба було б стати католиками. Данило в цей час не бажав дражнити татар, а папа, крім корони, не міг більше нічого йому конкретного щодо військової допомоги запропонувати. Та й зруйнований Київський великокняжий престол уже не мав того значення в Європі, яке мав до цього. Але папа мав свій інтерес у цій справі, тому вислав до Данила свого делегата Опізона з короною. Довго прийшлось їздити Опізону з короною за Данилом, доки він таки не вмовив князя.

Остаточно Данило прийняв корону й коронувався у прикордонному Дорогочині у 1253 році. Чекаючи на допомогу папи проти татар, не поспішав Данило з приведенням усієї Руської церкви до унії з Римом, що викликало обурення папи. У грамоті 1257 року папа докоряє Данилові, що той не дотримується умов, а католицькі країни закликає не до походу проти татар, а до застосування сили проти Данила за те, що той уникає унії. Але цей заклики папи мав такий же успіх, як і заклик до походу Європи проти татар. Ніхто й пальцем не поворушив. І Данило порвав з Римом.

Водночас треба розуміти, що акту коронації при тому ніхто вже не міг відмінити, тому Данило Галицький по праву вважається першим українським королем.

Коронування Данила Галицького істотно піднесло авторитет української державності серед європейських народів. Слід враховувати, що титулятура правителів Руси-України вже мала на час, що розглядається, певну традицію, яка тяглася ще від великих князів Київських. Зустрічаємо її у зверненні папи Григорія VІІ до Ізяслава Ярославовича, при тому папа називає Ізяслава – позбавленого вже на той час держави – королем (Rex-ом), тоді як Болеслава польського – тільки князем (dux-ом). У листуванні з Данилом і Васильком папа Інокентій ІV обох титулує королями. Для порівняння подамо, що в листі до магістра Тевтонського ордену папа називає Данила «достойним королем Русі» (тобто Rex-ом), тоді як Олександра Невського – «шляхетним мужем, князем Суздальським». Так само вищій, ніж для Олександра Невського, титул застосовує папа й щодо Данилового брата Василька, називаючи його «світлим королем Володимира».

У питаннях титулятури Апостольська столиця ніколи помилитися не могла, тому що це було б грубим порушенням політико-правових принципів феодальної Європи. Таким був непересічний і досі ще як слід не оцінений спадок великих князів Київських – легітимних Rex-ів. Отож, і статус Галицько-Волинської держави як спадкоємця Київської Руси – був цілком легітимним в очах тогочасного світу.

Помер Данило від потрясіння, яке сталось через те, що татари змусили його зруйнувати всі городи, які Данило будував, плекаючи мрію про визволення Руси від татарської неволі. Князь захворів тяжко й помер у 1264 році в Холмі, де його й поховано. (Холмщину віддасть Польщі остаточно Й.Сталін після Другої світової війни за ціну прихильності поляків соціалізму, отож ми вже її ніколи не повернемо назад).

У сузір’ї великих і сильних духом князів Руси, поруч зі Святославом Завойовником, Володимиром Великим, Ярославом Мудрим, Володимиром Мономахом і Романом Мстиславовичем по праву стоїть ім’я короля Данила Галицького. Але його постать у тому ряду одночасно є дуже трагічною, бо… останньою.




Ответить

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Вы можете использовать HTML- теги и атрибуты:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

+ 72 = 81