Західноукраїнська народна республіка. Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР

Із завершенням Першої світової війни західноукраїнські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. Про це було зроблено заяву 18 жовтня 1918 р. Цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку українці збиралися одержати мирним шляхом з рук австрійців, група молодих українських офіцерів на чолі з Дмитром Вітовським взяла ініціативу в свої руки. У ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання взяли під контроль Львів, наступного дня – інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинного робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення.

Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1919 р. на Буковині розпочалося національне повстання, влада перейшла до Крайового комітету на чолі з Поповичем. Але вже 11 листопада край окупували румунські війська. Закарпаття, що стало ареною протиборства українських, чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами.

5 листопада 1918 р. на сторінках газети “Справа” з’явилася програмна декларація Національної Ради, у відповідності з якою ЗУНР проголошувалась демократичною республікою, соціальну основу якої складали робітники. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Факт проголошення республіки обнародували лише 13 листопада 1918 p., після відречення австрійського цісаря від престолу.

22-26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на ліберальних позиціях, надаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, їм було віддано 30% депутатських місць. Соціальна стабільність забезпечувалась розпочатою у квітні 1919 р. аграрною реформою. Маєтки великих власників (переважно поляків) експропріювали, землю планувалося передати малоземельним і безземельним українським селянам.

Надзвичайно важливим державним актом стало об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. (акт “Злуки”). Змінено назву ЗУНР на “Західна область Української Народної Республіки” (ЗОУНР) при повній її автономії.

Ініціатором об’єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед польською та румунською агресією. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: “Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з’єднання всіх українських земель в єдину державу”.

Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також застереження галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію. Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об’єднавчому процесу.

Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся у Києві 22 січня 1919 р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн. гривень, надав військову і продовольчу допомогу.

Проте до справжнього об’єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани також переговори уряду УНР із Польщею навесні 1920 р.

В умовах конфлікту з поляками вкрай необхідним було формування боєздатної армії. До весни в Українській Галицькій Армії (УГА) перебувало 100 тис. осіб, з яких 40 тис. брали безпосередню участь у бойових діях.

Українсько-польська війна, провал спроб здобути міжнародне визнання, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР Франція, яка вбачала у сильній Польщі противагу Німеччині на сході.

До складу Директорії, як відомо, входили представники різних політичних напрямів. Від українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів – Ф. Швець, від соціалістів-самостійників – П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти Гетьмана.

Загрузка...

13 грудня П. Скоропадський, як уже зазначалося. зрікся влади і виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня 1918 р. частини Директорії вступили до Києва.

Неминуча диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині організації існувала розбіжність думок щодо характеру найближчої політики. Діяльність цього органу була паралізована також особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. 10 лютого 1919 р. Винниченко подав у відставку. С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику.

Внутрішня політика Директорії:

– прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;

– курс на об’єднання всіх українських земель (проголошення акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 p.);

– законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі “поміщиків і капіталістів”;

– спроба скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.

Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин не мали бути конфісковані. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також – іноземців. На малоземельному Правобережжі Польща домоглася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв’язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Проте терміни і порядок розподілу землі не визначалися. Старий державний апарат було зруйновано, а обіцяна “трудова влада” не встановлена. Фактична влада на місцях залишалася в отаманів.

Зовнішня політика Директорії:

Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв’язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв’язків із тими країнами, від яких значною мірою залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.

Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше ускладнилася через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, переважно французьких. Своє пряме завдання – взяти під контроль території, які залишали армії Центрального блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Однак вони підтримували в Україні російську білогвардійську контрреволюцію й стали причиною дальшого поглиблення розколу всередині Директорії.

За будь-яких обставин, доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (ІІ-га війна радянської Росії проти УНР: кінець 1918 р. – початок 1919 p.). Із січня 1919 р. війська Директорії залишили Харків, який став столицею радянської України. Протягом трьох наступних тижнів було розгромлено Лівобережне угруповання армій УНР. Військові дії перекинулися на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли у Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розпався на дві частини: Південно-Західний та Північно-Західний.

Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, Петлюрі вдалося дещо стабілізувати становище на фронті й закріпитися на початку червня 1919 р. на лінії Старокостянтинів – Проскурів – Кам’янець-Подільський. Харківська група радянських військ, просуваючись на південь, вже в березні захопила Херсон, Миколаїв, Бердянськ, Маріуполь. На початку квітня почалася евакуація французів з Одеси. 4 квітня підрозділи кримського напрямку радянських військ під командуванням П. Дибенка увірвалися до Криму. 29 квітня більшовики ввійшли до Севастополя. Таким чином, навесні 1919 р. над територією України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянський контроль.

У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а її Голова С.Петлюра емігрував за кордон. Туди відбув і уряд УНР.

У зовнішній політиці Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв ’язків із тими країнами, від яких значною мірою залежала доля України – країнами Антанти, Польщею і, надто, радянською Росією, хоча переговори про укладення миру з більшовицькою владою Леніна велися з кінця грудня 1918 р. Російські радянські війська широким фронтом наступали на Україну, в той час як РНК Росії лицемірно заявляв, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Під приводом необхідності “припинити анархію і підтримати порядок” інтервенцію проти України розпочала Антанта. Її війська захопили південь України. Крім того, на Півдні діяли війська Добровольчої білої армії, очолюваної А.Денікіним. Ворожими до Директорії залишалися анархісти Н.Махна, українські комуністи-боротьбисти.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю.Пілсудським про спільний похід у зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на загибель ЗУНР. Після короткочасного успіху польсько-українських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилася Ризьким мирним договором 1921 p., Директорія остаточно втратила контроль над Україною.

До причин поразки Директорії УНР можна віднести також недооцінку Директорією більшовицької агітації та пропаганди на населення; неусвідомлення широкими масами українського населення (особливо селянством) загальнонаціональних інтересів, необхідності створення й зміцнення власної армії та держави.

Окрім того, Директорія організувала два зимових походи.

Перший зимовий похід похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр.).

Другий зимовий похід (Листопадовий рейд) похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної армії під проводом Юрія Тютюнника (жовтень-листопад 1921 року).

Другий зимовий похід закінчився трагічно: 17 листопада 1921 р. в бою під селом Малі Міньки повстанці були розбиті. Частина учасників групи потрапила у полон, і після рішучої відмови перейти на службу до червоної армії 359 бійців Повстанської Армії 21 листопада 1921 р. було розстріляно під Базаром.

Цей похід частин Армії УНР став останньою спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.




Ответить

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Вы можете использовать HTML- теги и атрибуты:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

9 + 1 =