Поняття про дитячий фольклор.

МАЛІ ФОЛЬКЛОРНІ ЖАНРИ

Тема: УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ДЛЯ ДІТЕЙ.

ЛЕКЦІЯ

Зміст

1. Поняття про дитячий фольклор.

2. Ідейно-виховне значення народнопоетичної творчості.

3. Різноманітність жанрів і видів (колискові пісні, забавлянки, заклички, примовки).

4. Календарний обрядовий фольклор.

5. Гумористичні дитячі твори

6. Ігровий фольклор.

Література основна

1. Кіліченко Л.М. Українська дитяча література. – К.: Вища школа, 1988. – С. 25-44.

2. Лановик М.Б., Лановик З.Б. Українська усна народна творчість: Підручник. – К.: Знання-Прес, 2003. – С. 567-536; 548-566; 584-589.

3. Детская литература: Учебник / Е.Е. Зубарева, В.К. Сигов, В.А. Скрипкина и др.; Под ред. Е.Е. Зубаревой. – М.: Высш. шк., 2004. – С. 12-38.

4. Противенська О.Г., Мещерякова М.І., Теміз Я.В. Українська література у схемах і таблицях. – Х.: Видавнича група “Академія”, 2000. – 100 с.

Література додаткова

1. Українська дитяча література: Хрестоматія / Вступна ст. та упорядкув. Л.П. Козачок. – К.: Вища шк., 2002. – 519 с.

2. Минералова И.Г. Мифопоэтическое в русской народной и литературной сказке: перевод и подлинник / И.Г. Минералова // Литературная сказка. История. Поэтика. Методика преподавания: Межвуз. Сб. статей. – Вып. 2. – М., 1997. – С. 87–90.

3. Ткаченко А.О. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства: Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів. – 2-е вид., випр. і доповн. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2003. – 448 с.

4. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром’яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752 с.

Фольклор (від англ. folklоrе – народна мудрість, народні знання) – усна поетична народна творчість, характерними ознаками якої є колективність творення, масовість побутування, анонімність та багатоваріантність у виконанні. Наука ж про народну творчість, що є важливою складовою українознавства, називається фольклористикою.

Сам термін „фольклор” утвердився відносно пізно. З II-ї пол. XIX ст. він вживається паралельно з назвами „народна творчість”, „народна поезія”, „народнопоетична творчість” та ін. Усі вони близькі за змістом, хоч і и неоднозначні. Сьогодні найбільш уживаним у світовій практиці, в тому числі й в українській фольклористиці залишається термін „фольклор”.

Вчені стверджують що, фольклор виник разом із мовою. Український дослідник усної народної творчості С. Мишинич відзначає, що „саме у процесі продуктивного розвитку мови і викристалізувався фольклор. Цей процес триває так довго, як існує мова”. Народнооповідальна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиною криницею, одиноким джерелом з якого наші пращури черпали естетичну насолоду й наснагу. Минуло багато віків, перш ніж поряд з тою криницею виросло могутнє дерево художньої літератури. До того ж не слід забувати, що й сама література виросла на фольклорному підмурку.

Поняття про дитячий фольклор у науці трактувалось по-різному. Г. Виноградов, один з кращих знавців російської й української народної педагогіки, до дитячого фольклору включає лише ті твори, які виконують самі діти. Інші ж дослідники народної творчості (О. Капіца, Е. Литвин) дотримуються того погляду, що „під дитячим фольклором ми розуміємо як творчість дорослих для дітей, так і дитячу традиційну творчість” (збірник „Русский фольклор”, кн. IV).

Найбільш вдалим визначенням дитячого фольклору слід вважати те, яке дає В. Анікін. Він розподіляє народну творчість для дітей на три групи:

1. Твори, які поступово перейшли від дорослих до дітей, наприклад казки про тварин, деякі обрядові пісні, загадки, прислів’я та ін. Ці твори раніше побутували серед дорослих, а згодом стали дитячими.

2. Різні види фольклору, створені дорослими для дітей: колискові пісні, пестушки, утішки, небилиці, казки.

3. Власне дитячий фольклор, цебто творчість самих дітей, наприклад лічилки, жарти, дражнилки тощо. Ці твори вигадують і виконують самі діти без втручання дорослих.

В усі часи найвизначніші письменники, поети і прозаїки використовували кращі зразки фольклору в своїх творах, збирали, вивчали та обробляли народнопоетичні перлини. В Україні ця традиція бере свій початок від Г. Сковороди. Численні приклади багатопланових взаємин із фольклорною стихією маємо у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, М. Рильського та багатьох інших. Щедро використовують фольклорні традиції і сучасні письменники. Адже усна художня творчість – це невичерпне джерело мудрості українського народу. В ній знайшли втілення найзаповітніші мрії, помисли і сподівання багатьох поколінь.

Публікація творів дитячого фольклору має давню історію. Вперше колискова пісня з'явилася на сторінках альманаху «Русалка Дністрова» 1837 p., і ось уже близько 150 років їх записують і друкують збирачі народної творчості та фольклористи.

Загрузка...

До найдавніших записів дитячого фольклору належать публікації у виданнях: «Сборник украинских песен, издаваемый Михайлом Максимовичем. Часть I» (1849), у його праці «Дни и месяцы украинского селянина» (1856), збірниках А. Метлинського «Народные южнорусские песни» (1854), П. Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1872, т. III; 1877, т. IV), Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878) і багатьох інших.

Особливо активно публікуються вони наприкінці XIX – на початку XX ст. – значними добірками в часописах «Киевская старина» (1893, т. 42; 1898, т. 61), «Этнографическое обозрение», «Етнографічний збірник» (1898, т. V), «Харьковский сборник» (1895, вип. 9), «Матеріали до українсько-руської етнології» (1907, т. IX). «Игры крестьянских детей в Купянском уезде» П. Іванова (1889) і досі лишаються найбагатшим зібранням українських народних ігор, а його добірка дитячого фольклору, також з Харківщини («Этнографическое обозрение», 1897, № 1), вперше представила це явище у всій його багатоманітності.

Найзначнішою добіркою колискових пісень були записи В. Милорадовича з Полтавщини («Народные обряды и песни Лубенского уезда, Полтавской губернии, записанные в 1888-1895 гг.» (1897).

У перші пореволюційні десятиріччя чимало своїх записів, в тому числі й дитячого фольклору, публікують відомі фольклористи-музикознавці К. Квітка, Ф. Колесса, М. Гайдай. Чимало фольклорних зразків містила праця Н. Заглади «Побут селянської дитини» (1929). Серед найповніших видань, здійснених за радянського часу, можна назвати збірники «Дитячий фольклор» (1962), «Мальована колисочка» (1974), «Дитячий фольклор. Колискові пісні та забавлянки» (1984).

Усну народну творчість для дітей почали збирати й досліджувати в Росії на Україні з середини XIX ст. Багато зробили в цій справі і російські фольклористи О. Афанасьев, Г. Виноградов, О. Капіца й інші фольклористи, письменники. Записи українського дитячого фольклору є в збірниках відомих збирачів народної поезії А.Метлинського, М. Номиса, П.Чубинського та ряду інших вчених. Леся Українка разом з чоловіком К. Квіткою видала у 1903р. збірник дитячих ігор, пісень і казок Волинської губернії.

В галузі наукового вивчення дитячого фольклору працювали І. Франко („Дитина в звичаях і віруваннях українського народу”, „Діти в українських піснях і поговірках”, передмова до збірки казок „Коли ще звірі говорили” та ін.), М. Дерлиця, П. Іванов та інші дослідники. В радянський час український фольклор для дітей досліджували Г. Виноградов („Дитяча казка”, „Дитячий фольклор і поезія пестування”), В. Бойко, І. Березовський та ін.

  1. Ідейно-виховне значення народнопоетичної творчості.

Усна поезія народу відіграє винятково важливу роль у вихованні людей. Адже в ній відображені уявлення про те, що є доброго і поганого в людській поведінці, якою слід бути людині, які риси вдачі виробляти в собі. Широко висвітлюючи питання моралі, народна творчість дає водночас глибоке розуміння суспільного життя.

Народнопоетичні твори є дуже цінним матеріалом для розумового, морального й естетичного розвитку підростаючого покоління, вони збагачують і поглиблюють знання, впливають на формування світогляду, моральних переконань, виховують естетичні почуття у дітей.

Народна творчість виникла у найдавніші часи в процесі трудової діяльності людей і була спрямована на полегшення праці, часто супроводила її. Використання фольклору з виховною й освітньою метою розпочалося також ще за найдавніших часів розвитку суспільства. В усних творах часто давалися практичні поради людям щодо поведінки, праці, ремесла, збереження свого здоров’я, розуміння явищ природи тощо, тому фольклор виконував протягом століть важливу педагогічну функцію.

Пізнавальне й виховне значення фольклору не раз підкреслювали класики та сучасники. Висловлювання про могутній вплив народної творчості на формування людини зустрічаємо у багатьох письменників та визначних діячів культури. Так, Т.Г. Шевченко високо цінував народну творчість, вважав її чудовим виховним матеріалом і тому вмістив у своєму „Букварі” деякі народні думи й ряд прислів’їв та приказок.

Дитячий фольклор має виразну освітню й виховну спрямованість і доступну для дитячого сприймання поетику. Його тематика відповідає інтересам, запитам і смакам дітей різного віку, йому властива багата вигадка, легка, цікава й доступна форма. Весела й захоплююча розповідь, поєднання словесного матеріалу з елементами гри, фантастика й героїка – все це притаманне дитячому фольклору.

Поетичність мови, багате використання звуконаслідувань, стислий обсяг, не стільки розкриття характеру персонажів, скільки показ поведінки і вчинків, зображення подій, динамізм – це також специфічні риси дитячого фольклору. Кращі твори його відзначаються високим рівнем ідейного змісту й художньою майстерності та увагою до психології дитячого сприйманий.

Відповідно до сучасної педагогічної класифікації дитячого віку розрізняємо у фольклорі і твори в міру того як з піком збагачується життєвий досвід дитини та її знання, ускладнюється і форма та зміст фольклорних творів.

Так, дітям-немовлятам співають колискові й розважальні пісні (пестушки, утішки, небилиці тощо). Дитині ясельного віку доступні коротенькі пісеньки про тварин, на побутові теми. Дошкільнята співають різноманітні дитячі пісні, знають загадки, деякі прислів’я, слухають казки різних видів і самі розповідають, під час гри в дитячому колективі користуються лічилками, а іноді й дражнилками, в яких виражають незадоволення поведінкою когось із товаришів. Учні молодших класів (1-4) вже самі читають збірки народних пісень і казок для дітей, розуміють деякі історичні пісні, думи, російські билини, вибрані міфи стародавньої Греції й Риму, фольклор різних народів світу.

  1. Різноманітність жанрів і видів.

Класифікація творів усної народної поезії для дітей остаточно не розроблена. Найбільш поширена у літературі і в практиці виховання дітей класифікація, якої дотримуються фольклористи О.І. Капіца, В.П. Анікін та ін.

Всі твори дитячого фольклору можна поділити на три основні види:

1. пісні,

2. малі фольклорні форми, або жанри,

3. казки.

Кожен з цих трьох видів має в свою чергу багато жанрів, різновидів.

До пісень належать: колискові, пестушки, утішки, небилиці, календарний фольклор, пісні-ігри, жартівливі пісні, лічилки й дражнилки, побутові, про тварин і рослини та ін.

Малі фольклорні форми, або жанри – це прислів’я, приказки, загадки, скоромовки.

Жанри дитячого фольклору мають різні джерела і виникали в різні історичні періоди розвитку народу. Так, деякі з них ведуть початок від народних обрядів та вірувань, сягають корінням у глиб віків. Чимало пісеньок, прозивалок, лічилок мають виразні ознаки дитячої творчості – безпосередність, емоційність, потяг до гри словами й звуками, таємничості й загадковості. Дитячий фольклор існував і певною мірою продовжує існувати як суттєва частина загальнонаціональної народної творчості, відбиває, як і інші її види, динаміку її життя і розмаїття форм.

Витоки колискових пісень губляться у глибині віків. Спостереження над їх змістом, формою (в тому числі й музичною) дозволяють помітити спільність колисанок із замовляннями – явищем, породженим особливостями світосприймання наших далеких предків.

Колискові пісні в цілому не розраховані на стороннього слухача. Мати звертається лише до дитини, виражає у пісні свою ніжність, турботу, переживання. Це створює широкий простір для імпровізацій, основою яких є певна кількість традиційно усталених сюжетів, мотивів.

Українським колисковим пісням властива тематична й сюжетна різноманітність, барвистість образів і думок. Серед них – твори про саму дитину, її сон, годування тощо.

Спілкування дорослих з малятами за допомогою художнього слова не обмежується колисковими піснями. Дитині потрібні не лише ніжні, лагідні звуки колисанки під ритмічне погойдування колиски. Їй потрібна активність, яка б розвивала рухи, мислення, викликала жвавість, бадьорість, радісний настрій. І одним з видів такого спілкування стали забавлянки (утішки) – коротенькі пісеньки або віршики, поєднані із своєрідними вправами і покликані зміцнити дитину фізично, підтримувати радісний, бадьорий настрій.

Зв'язок текстів і рухів інколи випливає із самого змісту забавлянок, але частіше визначається традицією виконання. Ці забави пристосовані до різного віку маляти. Є такі, що призначаються немовляті, яке ще лежить, інші – коли воно вже тримає голівку, сидить, ще інші вимагають бодай мінімального розуміння змісту.

Забавлянки, супроводжувані рухами, не лише розважали дитину, тішили її своєю милозвучністю, а й розвивали її мову. І саме з характером дитячого мовлення, з тим, що діяльність дитини у ранній період відбувається за допомогою дорослого, пов'язане часте використання в забавлянках діалогу.

Особливо численними й різноманітними є забавлянки з похитуванням, підкиданням дитини на коліні або на нозі. На Центральній Україні та Лівобережжі вони називаються «чукикалки» (або «гуцикалки») від початкових слів багатьох з них – різноманітних поєднань звукосполучень «чук», «чуки», «гуци». Інші звукопоєднання («гоп», «а-та-та» тощо) також надають пісенькам чіткого, енергійного ритму, який є характерною ознакою «чукикалок». Часом і сам зміст пісеньок відтворює рух (наприклад: «Їде, їде пан, пан, на конику сам, сам»).

Серед забавлянок, що не супроводжуються рухами та ігровими діями, виділяються твори, які виконавці називають казочками. Ці казочки неоднорідні. За структурою та особливостями поетики їх умовно можна розділити на просто «казочки», «безконечні казочки» та «кумулятивні казочки». Таку назву вони дістали не випадково – і перші, і другі мають зачин, як у власне казці, і своєрідну оповідальність. Оповідальність наявна також у творах, побудованих як діалог, зокрема у «кумулятивних казочках».

Твори, почуті в ранньому віці, давали дитині перші уявлення про навколишній світ. З роками ці уявлення ширшали, зв'язок дитини в середовищем ставав тіснішим, і вона у поетичній формі зверталася до живих істот та явищ, які спостерігала.

Заклички й примовки пов'язані з вірою давньої людини в магічну силу слова. Розвиваючись, народ поступово втрачав цю віру, одначе рудименти таких уявлень лишалися жити серед дітей.

Заклички до дощу, сонця, хмар пов'язані із землеробською працею наших далеких предків. У далекому минулому вони, вірогідно, супроводжувалися й певними магічними діями, невиразні відгомони яких можна помітити у деяких текстах. Безперечно, заклички змінилися від тих прадавніх часів, але лишилася їхня суть – прохання, щоб пішов чи припинився дощ, вийшло сонце чи розійшлися хмари. Тривале життя цього жанру серед дітей викликало й появу зразків, створених ними самими і вже позбавлених стародавніх мотивів.

Різновидом закличок є звертання до комах, птахів, рослин, води, лісу тощо. Об'єкти звертання дуже різноманітні, і можна гадати, що свого часу такі заклички були поширені серед дітей (наприклад, діти звертаються до миші, щоб «дала» новий зуб; до гикавки, щоб перейшла на когось іншого; до мурашок, щоб доїли крихти хліба і т.д.).

  1. Календарний обрядовий фольклор.

Участь дітей в календарних святах та обрядах, які в основі своїй пов'язані з практичною трудовою діяльністю народу, мали неабияке значення для виховання в них зацікавленості справами свого середовища, розуміння значущості землеробської праці, залежності від неї, від її результатів усього життя людини. Адресовані колядки та щедрівки, як правило, господарям дому, найчастіше родичам – дядькові, тітці, й обмежувалися зиченням здоров'я, гаразду в господарстві тощо. Побажання ці часто гіперболізовані, що пов'язано з властивою цьому жанру в цілому тенденцією до ідеалізації зображуваного. В той же час у них виявилася і притаманна самим дітям схильність до перебільшень.

У багатьох дитячих колядках та щедрівках величання (на відміну від колядок та щедрівок, виконуваних дорослими) має жартівливий відтінок, а в залежності від стосунків з господарями, їх ставлення до щедрувальників часом ставало ще й колючим та насмішкуватим.

Втративши первинну магічну функцію, трансформувавши окремі елементи обрядової поезії, дитячі календарні твори набули рис розважальності, водночас вони зберегли і мотиви, пов'язані з господарчою діяльністю народу.

  1. Гумористичні дитячі твори.

З усіх жанрів дитячого фольклору чи не найбільш «дитячим» є прозивалки. У цій своєрідній формі самовираження яскраво виявилися особливості дитячої естетики, безпосередність дитячої реакції в момент сварки чи суперечки на слова образи, жести, гримаси, а то й дії.

Прозивалки будуються в основному двома шляхами – як твердження і як звертання. Щоб дошкулити висміюваному, йому приписуються недоладні, безглузді, принизливі дії. З рядів цих пісеньок постає страшенний ненажера, безмежний боягуз або хвалько, хтось неохайний, невмілий, неповороткий тощо.

Прозивалки мають чітку ритмічну будову, чітке римування. Рима, як правило, буває точною або наближається до такої. Усе це створює значну інтонаційну багатоманітність жанру, його насиченість цікавими звукосполученнями і свідчить в цілому про формування в дитячій свідомості певних естетичних вимог.

Дитячому фольклору відомі й пародії. Фольклорна пародія відрізняється від літературної тим, що пародіюється не зміст твору, а використовуються лише його форма, певні стабільні ознаки. У традиційному репертуарі дітей існувала значна група пародій на церковні молитви.

Дітям завжди подобалися й скоромовки. Переймаючи від старших, вони легко їх запам'ятовували і залюбки розважалися ними. Ігровий ефект скоромовок будується на навмисному утрудненні вимови певного тексту (часом римованого або ритмізованого), викликаному відповідним розташуванням звуків. Для дітей така розвага має і виразне практичне значення – допомагає формуванню мовного апарату дитини, привчає до складних поєднань звуків.

  1. Ігровий фольклор.

У житті дитини гра як основний і найбільш доступний для дитини вид діяльності в певному віці і як важливий засіб духовного й фізичного виховання завжди займала і займає значне місце.

Ігри, зародившись у прадавні часи, розвиваючись, вбирали риси різних суспільних формацій, життєвих укладів. Але водночас вони зберегли й ознаки свого давнього походження.

Колись ігри побутували і серед дорослих, деякі з них становили елемент обрядів. Ще у XIX ст. чимало з них побутувало як серед дітей, так і серед дорослої молоді.

Будь-яка гра – чи то рухлива, чи з елементами драматизації – дає поштовх фантазії й творчій уяві, але мистецьке, художнє начало більшою мірою властиве, безперечно, іграм драматичним.

Найдавнішими за походженням є хороводні драматичні ігри, що колись були частиною весняного календарного обряду і які ще до сьогодні подекуди виконуються саме навесні. Це ігри з темою землеробської праці, в яких і в слові, і в пластиці рухів відтворюється сівба, зростання, збирання, обробка різних рослин. Пісні у хороводних іграх прості, легкі для запам'ятовування. Виконуються вони, як правило, усіма учасниками, що стають колом, а вміст пісні передає відповідними рухами той, хто перебуває всередині кола.

Природний інтерес дітей до всього живого сприяв популярності серед них ігор, основними персонажами яких є птахи та звірі. Це і хороводні драматичні ігри, і драматичні ігри, де дія, рух поєднуються з добре розвинутим діалогом і створюють певний сюжет. Ці ігри часто відтворюють гострі моменти боротьби сильнішого й слабшого: квочка захищає курчат від шуліки, гусенята й козенята стають здобиччю вовка тощо. Участь у такій грі виховувала в дітях почуття єдності, співчуття до слабшого, давала їм деякі відомості про звички й повадки тварин.

Особливо багато серед традиційних народних ігор суто спортивних, у яких драматизація поєднується із змагальними моментами – біганням навздогін, наввипередки, пошуком, прориванням кола, а в деяких іграх використовують і спортивні знаряддя – палиці, кулі, м'ячі, камінці, кісточки. Є чимало варіантів гри на вгадування схованої речі.

Чимало з таких ігор супроводжуються своєрідними поетичними вставками, які мають найрізноманітніше призначення — сигналізують про початок гри або якийсь її етап, коментують події, що відбуваються, тощо. В кожному випадку вони збагачують і розцвічують гру.

У багатьох поетичних творах дитячого репертуару більш чи менш яскраво виявлений відтінок гри. Гра словом, інтонацією – основний художній прийом звуконаслідувань, зміст яких – уподібнення до голосів та інтонацій навколишнього світу. В українському фольклорі зустрічаємо наслідування звуків дзвона, співу жайворонка, солов'я, жовтобрюха, виття вовка, але чи не найпоширенішою розвагою такого роду було наслідування кумкання жаб.

Важливим моментом дитячої гри є справедливий розподіл ролей серед учасників. У дітей для цього існують різні способи. Але найпоширенішим способом розподілу ролей у грі є лічилки.

Розвиваючись, лічилки поповнювалися новими художніми елементами, зокрема іноземними словами, які, потрапляючи в нове середовище, викривлялися виконавцями так, що на сьогодні про походження багатьох з них можна говорити лише гіпотетично.

Чимало лічилок, що складаються із, здавалося б, цілком зрозумілих слів, теж не мають ясного змісту. Але це не заважає їх популярності у дітей, які люблять деяку загадковість і яких приваблюють яскраві, незвичайні співзвуччя.

Дитячий фольклор, як невід'ємна частина практичної педагогіки народу, протягом століть формував естетичні смаки дитини, становлячи морально-етичну основу розвитку особистості. В традиції народного виховання його твори сприяли фізичному і моральному здоров'ю дитини, розвитку її розумових здібностей, підготовці до суспільно-корисної діяльності. Художнє слово, водночас із живими спостереженнями, збагачувало знання про навколишній світ, вчило доброти й співчуття, допомагало самоствердженню.




Ответить

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Вы можете использовать HTML- теги и атрибуты:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

4 + = 9