Класифікація форм правління сучасних зарубіжних країн.

Різноманітність форм сучасних зарубіжних країн і її причини.

Під формою правління розуміють структуру, правове стано­вище і співвідношення вищих органів державної влади. Сама по собі форма правління у такому розумінні не може дати вичерпної відповіді на те, як реально здійснюється політична влада у країні, які її методи, засоби і результати в цілому. Тому неодноразово робилися спроби поповнити поняття «форма правління» іншими елементами, наприклад розглядати відносини між органами вла­ди і населенням тощо. Взагалі, це сприяє виявленню сутності дер­жавного правління, однак відводить від вузького розуміння форми правління і розкриває механізм державної влади. Отже, фор­му правління можна розуміти у вузькому смислі або тлумачити розширено.

Форма правління, що існує у конкретній державі, залежить від організації верховної державної влади, точніше, від визначення правового становища глави держави. Розбіжності між двома ос­новними формами правління, що властиві зарубіжним країнам, - монархією і республікою — визначаються тим, хто стоїть на чолі держави, — монархом або президентом. Демократизм або ре­акційність, агресивність або миролюбність, централізація або децентралізація, ступінь злиття правлячої партії з державним апа­ратом, політичний режим та інші чинники не мають прямої за­лежності від форми правління. Разом із тим, форма правління має істотне значення, оскільки впливає на структуру державного апа­рату і характер взаємовідносин між його окремими ланками.

28. Монархія, її ознаки (показати на прикладах різних держав).

Монархія – це типова для держави станово-кастового суспільства структурно-інституціональна і функціональна державна система, де верховна влада сконцентрована в руках глави держави, котрий у силу свого особливого політичного статусу (первинність і довічність владних повноважень, безвідповідальність і спадковість) одноосібно править державою.

Ознаки: єдиновладдя (державна влада сконцентрована в руках глави держави; вона верховна, суверенна, не знає обмежень і поширюється на усі сфери державної діяльності); населення усунуто від процесу формування органів верховної влади: відсутність юридично закріпленого механізму відповідальності глави держави (правитель не несе конкретної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники); спадковість; безстроковість, довічність влади правителя; ця форма правління є політичною, оскільки її структура і порядок функціонування визначаються монархом, виходячи з власних міркувань політичної доцільності).

29. Види монархій (показати на прикладах різних держав).

Монархії є пережитками феодальної системи, але, незважаючи на це, вони зберігаються в багатьох державах. Найпоширенішою є така класифікація монархічних форм правління: абсолютні й об­межені (конституційні) монархії. Конституційні монархії, у свою чергу, розділяються на дуалістичні, парламентарні та виборні.

Абсолютна монархія є попередницею сучасної монархії. Вона була притаманна феодальному типу держави. За абсолютної мо­нархії (самодержавство, абсолютизм, необмежена монархія) вся повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він одноособово видає закони, призначає і звільняє міністрів і т. ін. Для абсолютної монархії характерною є відсутність конститу­ційних актів, які обмежують повноваження монарха, будь-яких представницьких органів. На цей час абсолютна монархія зустрічається дуже рідко (Саудівська Аравія, Омань).

Як уже зазначалося, для конституційної монархії властивим є те, що повноваження монарха як глави держави обмежені кон­ституційними нормами. Залежно від ступеня такого обмеження розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.

Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідного монарха і виборного представницького органу-парламенту. На цей час у класичному варіанті дуалістична мо­нархія практично ніде не збереглася, але її елементи є характер­ними для форми правління Кувейту, Катару, ОАЕ, Бахрейну, Марокко. За такою формою правління монарх юридично і фак­тично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламент, наділений законодавчими повноваженнями, ніяк не впливає ні на формування уряду, ні на його склад або діяльність. Парламентської відповідальності уряду не існує. Законодавчі по­вноваження парламенту істотно обмежені монархом. Він реаль­но має право вето, право розпуску парламенту, право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону.

Парламентарна монархія існує в Австралійсь­кому Союзі, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Канаді, на Мальті, у Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та в деяких інших державах. Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу вла­ди. Ці ідеї засновані в перших європейських конституціях Франції 4791 р. і Польщі 1791 р. У подальшому вони були сприйняті кон­ституціями інших держав:, деякі з них діють і досі (наприклад Конституція Норвегії 1814 р.).

Загрузка...

Якщо спробувати визначити парламентарну монархію в загаль­них рисах, то необхідно зазначити, що глава держави має спад­коємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). Особливого значення на­був інститут парламентської відповідальності уряду перед пар­ламентом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність за посадові злочини. Це була особлива судова процедура (імпічмент), яка здійснювалася парламентом. Подібні положення про кримі­нальну відповідальність міністрів збереглися і в чинних конституціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії. Слід зазначити, що для механізму здійснення влади важливе значення мають не положен­ня про кримінальну відповідальність міністрів, а принцип парла­ментської відповідальності уряду (в повному складі) перед пар­ламентом. Даний принцип сформувався і реально став уперше за­стосовуватися також у Великобританії.

Слід зазначити, що у кожній окремій країні пар­ламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо.

Виборна монархія. У деяких країнах, що мають систему ви­щих органів влади на зразок парламентарної монархії, посада гла­ви держави заміщується незвичним для монарха шляхом. Так, за Конституцією 1957 р. Малайзія являє собою рідкісний різновид конституційної монархії — виборну монархію. Глава Федерації Малайзії, якого офіційно називають Янгді-Пертуан Агонг, дістав владу не в порядку престолонаслідування, а завдяки обранню терміном на п'ять років. Глава держави обирається нечисленною ко­легією — Радою правителів, яка складається з правителів, що вхо­дять до федерації дев'яти монархічних держав. Чотири губерна­тори зі складу Ради в обранні Верховного правителя участь не беруть.

Більшістю голосів члени Ради правителів обирають (у поряд­ку черговості) правителя однієї з монархічних держав главою федерації.. Монарх може подати у відставку або бути усуненим з посади Радою правителів. Власне, він має звичайні повноважен­ня парламентарного монарха.

Таким чином, форма правління у Малайзії являє собою по­єднання монархічної та республіканської форм правління за оче­видної переваги першої.

30. Президентська республіка (показати на прикладах різних держав).

Республіка — це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціо­нальною представницькою установою. Практика державного будівниц­тва в зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління - президентську та парламентарну.

Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законо­давчої, виконавчої та судової, влади. Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і гла­ви уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської рес­публіки - відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед пар­ламентом.

Суттєвою ознакою, що характеризує президентську республі­ку, є незалежне становище президента і парламенту щодо один одного. Парламент позбавлений права вимагати відставки уряду, який, своєю чергою, не має права розпуску парламенту. Отже, у пре­зидентській республіці за умов дотримання конституційної закон­ності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціа­тиви, звертається до парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль, підготовлений адміністрацією для роз­гляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопро­ект передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето. Вето - дієва зброя в руках президента. Практика свідчить, що уникнути «відкладального вето» складно, а «кишенькового» - практично неможливо. Відсутність парламентської відповідаль­ності президента не означає, що його не можна усунути з посади і притягнути до відповідальності. Дострокове усунення президен­та з посади можливе лише у двох випадках: якщо він визнаний винним судом імпічменту або подав у відставку.

Імпічмент - особлива судова процедура, яка порушується і здійснюється стосовно осіб, які перебувають на службі США, у тому числі й Президента (ст. II розд. 4 Конституції). Рішення щодо притягнення глави держави до суду імпічменту виноситься пала­тою представників. Сенат виступає як суд, де і виноситься ви­правдувальний або звинувачувальний вердикт більшістю голосів у дві третини.

Президент є главою політичної партії, яка перемогла на пре­зидентських виборах, керівником уряду США, у зв'язку з чим зай­має становище, яке уможливлює його вплив на громадську дум­ку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США.

Президент наділений і судовою владою. До повноважень, на­даних йому конституцією, належить призначення важливих по­садових осіб: федеральних суддів, включаючи суддів Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті. Друге, досить вагоме, право, яким наділений президент, - це право повного або умов­ного помилування будь-якої особи, звинувачуваної у порушенні федерального закону (за винятком випадків імпічменту). Право помилування охоплює право зменшення термінів ув'язнення і розмірів штрафів.

Наведені положення свідчать про те, що сильна президентсь­ка влада, досить широкі повноваження глави держави у галузі законодавства деякою мірою обмежують функції загальнонаціо­нальної представницької установи навіть за умов режиму демо­кратії. У той самий час не слід вважати, що парламенти повністю втратили своє значення як нормотворчі органи. Дарма що прези­дент має широкі повноваження, йому в цілому ряді випадків до­водиться зважати на позицію парламенту.

31. Парламентарна республіка, її ознаки (показати на прикладах різних держав).

За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат). На даний час така фор­ма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угорщині, Словакії, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді і Тобаго та деяких інших державах.

Характерною особливістю парламентарної республіки є про­голошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем'єр-міністра. Звідси «дуалізм виконавчої влади», тобто поділ її на без­відповідального главу держави та відповідальний перед парламентом уряд на чолі з прем'єром. Головним засобом впливу парла­менту на відповідальний перед ним уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом визнається право на достроковий розпуск нижньої палати парла­менту. Іншою особливістю є те, що уряд формується парламен­тарним шляхом з числа лідерів партії, яка перемогла на парла­ментських виборах, тобто яка має більшість у нижній палаті. Участь президента у формуванні уряду має суто номінальний характер. Вибір глави держави, як раніше згадувалося, відзначаєть­ся результатом парламентських виборів. Тому правління у пар­ламентарній республіці носить партійний характер.

Глава держави у парламентарній республіці може обиратися по-різному, найчастіше - парламентським шляхом. Так, у Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині - Федеральними зборами у складі всіх членів Бундестагу і такої самої кількості делегатів ландтагів, тобто парламентів земель. В Австрії глава держави обирається безпосередньо виборцями за ма­жоритарною системою абсолютної більшості. Якщо жоден з кан­дидатів не набирає потрібної більшості у першому турі, то на дру­гий тур допускаються кандидати тільки двох партій, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Тому найхарактерні­шою ознакою парламентарної республіки є політична відпові­дальність уряду перед парламентом. Це положення закріплене конституціями, законами чи звичаями всіх парламентарних рес­публік. З огляду на те, що міністри несуть солідарну відпові­дальність, дії окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження діяльності окремого міністра може бути розцінене як вияв вотуму недовіри всьому уряду.

Положення про вотум недовіри викладені в конституціях різних держав неоднаково. В Італії, наприклад, конституція закріплює прин­ципи політичної відповідальності уряду перед обома палатами пар­ламенту (ст. 94 Конституції 1947 р.). Кожна палата виявляє довіру або недовіру шляхом прийняття мотивованої резолюції. Питання щодо резолюції недовіри може бути поставлене на обговорення тількитоді, коли вона підписана не менш як десятою частиною членів палати із моменту її прийняття пройшло не менш як три дні.

Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є активним керівником держави. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на процес прийняття важливих політичних рішень не справляє. У більшості парламентарних республік існує інститут контрасигнатури. Нормативний акт президента набуває юридичної сили тоді, коли він підписаний міністром, з відомства якого видається, або прем'єр-міністром. Президент може висловлювати свою дум­ку щодо виданого акта, проте вирішального голосу не має. Ця об­ставина певною мірою пояснює принцип політичної безвідпові­дальності глави держави, якого можна притягнути до криміналь­ної відповідальності тільки у разі вчинення тяжкого злочину.

32. Напівпрезидентська республіка як форма правління в зарубіжних країнах (показати на прикладах різних держав).

Президентсько-парламентарна республіка (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Корею (Південну) Росію та Шрі-Ланку).

Глави держав - президенти - наділені по­вноваженнями, близькими до глави держави президентської республіки.

У Білорусі, Росії, Казахстані та Киргизстані виконавчу владу здійснює уряд, який знаходиться під значним впливом президентських структур. Президенти беруть активну участь у формуванні органів виконавчої влади: призначають прем'єр-міністрів, виз­начають структуру уряду в цілому або його окремих частин, головують на засіданнях уряду, приймають рішення про його відставку, ліквідують і реорганізовують центральні органи ви­конавчої влади, які не входять до структури уряду тощо.

Серед інших повноважень президентів цих держав — право президентів утворювати і очолювати Раду безпеки та інші координаційні органи, керувати збройними силами, звертатись до парламентів із щорічними посланнями про становище в країні, про основні напрями внутрішньої та зовнішньої політи­ки держави, оголошувати референдуми, вести переговори і ук­ладати міжнародні угоди.

Повноваження глави держави в сфері здійснення законодавчої влади:

- право законодавчої ініціативи президента, (Біло­русі, Росії, Киргизстану).

- президент вправі видати указ, котрий має силу закону. Цей указ діє до прийняття парламен­том нового закону.

- Президентові Білорусі теж надано право визначити терміновість розгляду законів (протягом 10 днів з моменту внесення його на розгляд), на основі спеціального за­кону, прийнятого парламентом, йому надано право видавати декрети (ст.ст.99, 191), а Президентові Киргизстану на термін не більше року - указів, що мають силу закону (ст.68).

- право накласти вето на закони або повернути їх для повторного розгляду до парламенту. Вето на закон, на відміну від повернення на повторний розгляд, є більш активним вторгненням у законодавчий про­цес. Застосування главою держави процедури вето потребує повторного проходження закону у парламенті, хоча, як прави­ло, у дещо спрощеному порядку. Остаточне рішення прий­мається за результатами голосування на основі кваліфікованої більшості голосів. За цієї умови вето глави держави вва­жається подоланим.

В той же час певну противагу президентській владі скла­дає право парламенту притягати до конституційної відповідальності її носія. Імпічмент, як форма такої відповідальності, використовується лише у Кореї, де відповідна процедура застосовується за умов, якщо відповідна особа (Президент, член уряду, Конституційного Суду, інші по­садові особи -- С.Б.) під час здійснення своїх повноважень по­рушила Конституцію або законодавство. Відповідна ініціатива вноситься до Національних Зборів від імені третини їх складу.

33. Класифікація форм державного устрою сучасних зарубіжних держав (показати на прикладах різних держав).

34. Унітарна форма державного ладу у зарубіжних країнах (показати на прикладах різних держав).

Унітарна держава - це єдина держава, що скла­дається не з державних утворень (штатів і т.д.), а з адміністративно-територіальних одиниць - областей, провінцій, губерній, що потім поділяються, наприклад, на райо­ни, повіти, а останні - на громади, комуни і т.д.

Число ланок адміністративно-територіального розподілу може бути різним. В окремих дуже дрібних державах (напри­клад, у Науру і Тувалу в Океанії, населення кожної з яких не досягає 10 тис. чоловік) взагалі немає адміністративно-тери­торіального поділу, в одних країнах воно двох-ланкове (на­приклад, області і громади в Болгарії), в інших - чотирьох-ланкове (регіони, департаменти, кантони, громади у Франції). Найбільш поширений розподіл: область - район - громада. У кожній з адміністративно-територіальних одиниць наявні ор­гани управління: іноді державні (призначені зверху губерна­тори), іноді органи місцевого самоврядування, що обираються. В адміністративно-територіальних одиницях, що розгляда­ються як територіальні колективи, завжди є обрані населен­ням органи (іноді разом із призначеними "зверху" чиновника­ми), у тих же, що такого статусу не мають і не є громадами, діють призначені посадові особи.

Унітарні держави поділяються на: прості, котрі мають тільки адміністративно-територіальний поділ, і складні, які поряд з адміністративно-територіальними одиницями мають у своєму складі ще і автономні одиниці.

За ступенем централізації прийнято розрізняти цент­ралізовані, децентралізовані і відносно децентралізовані дер­жави.

У централізованій унітарній державі в усі ланки адміністративно-територіального поділу, включаючи общин­ну ланку, іноді навіть села, призначаються "зверху" чиновни­ки для управління ними або такі чиновники затверджуються вищими органами з числа кандидатур, запропонованих місце­вими зборами, місцевими представницькими органами. Ос­таннє має місце, наприклад, в Індонезії, Таїланді. Меншою мірою, але все-таки централізованою, є унітарна держава, в об­ласній ланці якої (наприклад, в областях Болгарії, воєводствах Польщі) немає представницьких органів, цими адміністратив­но-територіальними одиницями одноосібно керують призна­чені представники уряду (начальники областей - управителі в Болгарії, воєводи в Польщі).

Відносно децентралізована унітарна держава характери­зується тим, що у вищих ланках адміністративно-територіаль­ного розподілу (звичайно, крім районної ланки) є два органи: призначений зверху чиновник загальної компетенції (комісар, префект) - представник державної влади й обрана населенням рада - орган місцевого самоврядування. У містах, громадах та­ка рада (муніципалітет) обирає мера. Подібна система існує у Франції, її запозичили також деякі франкомовні країни Афри­ки, але в більш централізованому варіанті. Мер може бути об­раний і безпосередньо населенням.

У децентралізованій унітарній державі немає призначених на місця (в адміністративно-територіальні одиниці) представ­ників уряду, що володіють загальною управлінською компе­тенцією. На місцях, у дрібних адміністративно-територіаль­них одиницях, скликаються сходи громадян, у більш великих обираються ради. Місцеві посадові особи (наприклад, скарб­ник, шериф і т.д.) теж найчастіше обираються безпосередньо населенням.

Досвід більшості країн Європи (і не тільки Європи) пока­зує, що в післявоєнний період посилився процес реформуван­ня централізованої унітарної держави у бік децентралізованої.

Свій новий зміст унітарна децентралізована держава набувала через автономізацію влади відповідних територіальних оди­ниць. Також вдосконалювалися форми автономного устрою.

35. Основні риси зарубіжних федерацій (показати на прикладах різних держав).

Федеративна держава - це союзна держава, яка скла­дається з державоподібних утворень, що мають певну політичну та юридичну самостійність.

Сама федерація як один з видів складної форми державно-територіального устрою, що утворюється на добровільної ос­нові, є наймолодшою. Засади сучасного федералізму закладені у Сполучених Штатах Америки. Конституція США 1787 р. на­давала суб'єктам федерації - штатам - відповідні права пере­дусім у політичній сфері. Вони зберегли права на власний конституційний устрій політичної влади, свої судові та правові системи. Але встановлений конституцією федералізм ще не був досконалим: законодавчі повноваження штатів були суттєво обмежені як сферою загальнофедеральної компе­тенції, так і прямими заборонами в конституції; Конгрес США зберігав так звані "повноваження, які маються на увазі" з ви­дання законів, а виконавча влада - право охороняти штат від "безладу". Це значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов'язані з місцевими справами, і породжувало напругу між владними органами

Згодом, пройшовши через усі труднощі в пошуках ефек­тивної взаємодії, шляхів легітимного подолання існуючих су­перечностей, американський федералізм перейшов від "цент­ралізованого федералізму" до форми "кооперативного феде­ралізму", котрий, виходячи з прагматичних принципів "корис­ності і вигоди" для країни, максимальною мірою виключив не­примиренне "перетягування канату" в боротьбі за владу. Це говорить про досить вдале розв'язання питання щодо розмежування відповідної компетенції органів влади союзу та суб'єктів федерації, котре стало будуватись на основі принци­пу виключної компетенції федерації, коли сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залиш­кових повноважень - повноважень, які не віднесені консти­туційним законодавством до виключно федеральних. У по­дальшому в такий же спосіб було вирішене це питання в Авст­ралії, Бразилії Мексиці, Швейцарії тощо.

Водночас історія державного будівництва інших за­рубіжних країн дає приклади й інших принципових підходів побудови взаємовідносин між органами влади федеративних держав. Цікаво, що різноманітні приклади цього дали деякі домініони Великобританії, котрі, не прийнявши форми дер­жавно-територіального устрою метрополії, стали феде­раціями. Якщо Австралія за взірець взяла державно-тери­торіальний устрій США, то найближча до останніх - Канада - започаткувала новий принцип побудови федеративних відно­син - принцип двох сфер виключної компетенції: сфера феде­рації і сфера суб'єктів федерації. Для цього було встановлено два переліки питань, віднесених відповідно до повноважень федерального парламенту й законодавчих органів провінцій. Основний закон ФРН 1949 р. також встановлює дві сфери компетенції, але ж: виключної компетенції федерації і так зва­ної конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компе­тенції приймати рішення можуть як федеральні органи, так і органи земель. За суб'єктами федерації залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.

Одночасно з Німеччиною, але на базі іншого принципу розмежування владних відносин по вертикалі, федеративний устрій був встановлений в Індії. її конституція закріплює три предметні сфери компетенції: виключну компетенцію феде­рації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів .

Федеративні держави зазвичай кваліфікують як складні. Нині їх налічується більше 20: в Австралії і Океанії нарахо­вується 3, Америці - 7 (Аргентина, Бразилія, Канада, Мекси­ка, США та ін.) Азії - 4, (Індія, Малайзія, Пакистан, ОАЕ), в Африці - 4 та в Європі - 6 (Австрія, Бельгія, Росія, ФРН, Швейцарія, Югославія). Протягом останніх десятиліть від фе­деративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Ка­мерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В Європі на початку 90-х років XX ст. самоліквідувалася така феде­рація, як Чехословаччина. Водночас на засадах федералізму відбувалося реформування державного устрою Бельгії.

Існуючі федерації різняться за багатьма характеристика­ми, що не заважає виявленню загальних ознак цієї форми дер­жавного устрою. Як зазначалося, територія федеративної дер­жави розглядається як сукупність територій суб'єктів феде­рації - штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Ма­лайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Аргентина, Кана­да, Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік, країв, округів (Росія, Югославія), кантонів (Швейцарія) тощо.

Серед зазначених держав слід виділити так звані симет­ричні та асиметричні федерації. Прикладом першої може бути ФРН, другої - Росія. Зміст політико-правового статусу дер­жавних утворень, якими вважаються суб'єкти федерації, вияв­ляється у тому, що останні, як правило, наділені установчою владою, тобто можуть приймати власні конституції, які по­винні відповідати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявність у кожного суб'єкта федерації власної системи органів влади, зокрема законодавчих, вико­навчих і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі ор­гани суб'єктів федерації.

Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чотири основні принципи розмежування відповідної компетенції.

1. В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швейцарії і Югославії визначена сфера виключної ком­петенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тоб­то тих, які не віднесені конституціям до виключно федераль­них.

2. Конституція Канади визначає дві сфери виключної ком­петенції - сферу федерації і сферу суб'єктів федерації. Для цього встановлено два переліки питань, віднесені відповідно до повноважень федерального парламенту і законодавчих ор­ганів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці, і стають предметом законотворчості, ма­ють бути віднесені до компетенції федерації.

3. Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної ком­петенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи земель. За суб'єктами феде­рації, безумовно, залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.

4. Дещо інший принцип розмежування відповідної ком­петенції прийнятий в такій федерації, як Індія. її конституція встановлює три предметні сфери компетенції: виключну ком­петенцію федерації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів.




Ответить

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Вы можете использовать HTML- теги и атрибуты:

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

81 + = 86